Михайлівський Золотоверхий монастир

    Михайлівський Золотоверхий монастир – один з найвизначніших архітектурно-художніх комплексів – завжди відігравав велике значення у формуванні образу нашого міста. Заснований 1108 р. онуком Ярослава Мудрого київським князем Святополком Ізяславичем у “вотчому” Дмитрівському монастирі, собор був присвячений небесному воїнові, покровителю Києва – Архістратигу Михаїлу.
   Михайлівський Золотоверхий собор був другою за розміром церквою стародавнього Києва, а сам монастир став у ХІІ ст. місцем поховання князів. Інтер’єр собору не поступався за своєю красою константинопольським храмам: 3500 кв. м стін займали мозаїки і фрески, для мозаїк була використана смальта близько 180 відтінків. Найвідомішими з них були мозаїки “Євхаристія”, “Дмитрій Солунський”, “Святий Стефан” та ін.
   З ХІV ст. назва головного собору – Михайлівський Золотоверхий – стала назвою всього монастиря. На початку ХVІІІ ст. тут були збудовані Трапезна з церквою Іоанна Богослова, трьохярусна дзвіниця та два соборні приділи. Ансамбль Михайлівського Золотоверхого монастиря став другим за значенням після Софії Київської ансамблем Верхнього міста. Дві дзвіниці – Софійська і Михайлівська – утворювали історичну вісь Київської Русі, унікальну сакральну вісь, по якій, за давньою християнською легендою, має пройти Господь під час другого пришестя.
   1934 р., у зв’язку з будівництвом Урядового центру, передбачалося знесення й комплексу Михайлівського. На захист пам’ятки світового значення піднялися вчені й діячі культури. Але їм дозволили лише дослідити храм і зняти з його стін безцінні мозаїки та фрески.  
    Монастир, який вистояв протягом віків, був варварськи знищений в 1934-1937 рр. “Соціалістична реконструкція” міста стала лише приводом для свідомого руйнування стародавніх пам’яток – національних святинь.
   Частина фресок, мозаїк та горельєф Архістратига Михаїла з фронтону собору збереглися. Деякі мозаїки (“Євхаристія”, “Апостол Фадей”, “Святий Стефан”, а також мозаїчні фрагменти) зараз знаходяться в Національному заповіднику “Софія Київська” (м. Київ), а мозаїки “Святий Дмитрій Солунський”, “Невідомий апостол”, фреска “Святий Миколай”, шиферна плита  ХІІ ст. – в Державній Третьяковській галереї (м. Москва) та Державному Російському музеї (м. Санкт-Петербург).
   Мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору відомі в усьому світі: за словами директора виставки “Слава Візантії” в Метрополітен музеї у США (1998 р.), вони “зробили для визнання молодої Української держави більше, ніж весь дипломатичний корпус України з моменту проголошення її незалежності”.
   У кожного народу є свої одвічні символи, без яких їх просто неможливо уявити. Так і наш сивочолий Київ невіддільний від Михайлівського Золотоверхого, який протягом століть творив образ нашого міста, був його прикрасою, одним із найдавніших осередків православ’я. Для багатьох поколінь наших попередників він мав особливе значення, адже це був храм, присвячений Архангелові Михаїлу – небесному покровителю стольного Києва й усієї Руси-України. Тож повернути киянам і Києву їх головний храм було нашим першочерговим завданням і святим обов’язком.
    Для проекту відтворення собору була використана методика побудови його натурних розмірів за архівними фотографіями. Роботи з відтворення споруд Михайлівського монастиря розпочалися з відтворення Економічної брами, розписів на мурі біля Святих воріт (1997 р.) та дзвіниці (1997-1998 рр.). Всі ці споруди були відтворені в першому пусковому комплексі першої черги. Другий пусковий комплекс завершився реконструкцією Михайлівської та Софійської площ (1998 р.), третій – реконструкцією келій, Співацького флігеля та Варваринського корпусу (1998-1999 рр.), четвертий – відтворенням Михайлівського Золотоверхого собору (1997-1998 рр.), п’ятий – відновленням інтер’єру собору (1999-2000 рр).
   Відтворення споруд Михайлівського Золотоверхого монастиря вимагало вирішення складних інженерних і конструктивних проблем. Фундамент відтвореної дзвіниці – це монолітна залізобетонна плита товщиною 1 м. Безпосередньо під час спорудження дзвіниці народжувались неординарні ідеї, наприклад, стіни вежі колись були завтовшки 3-4 м, а застосування “тонких стін” в 70-80 см дозволило звільнити декілька додаткових приміщень, одне з яких відвели під Музей історії Михайлівського Золотоверхого монастиря, а в іншому зробили надбрамну Василівську Трьохсвятительську церкву пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. 
   Унікальність дзвіниці Михайлівського ще й в тому, що тут уперше в православному світі застосовано карильйон – хроматичний набір дзвонів, сполучених з фортепіанною системою клавіш. Загалом на дзвіницю було встановлено 40 дзвонів, в тому числі 7 важких    (від 4 до 8 т). 
    Наявність хроматичного набору дзвонів перетворила Михайлівську дзвіницю на міські куранти з щогодинним музичним супроводом. За добу виконуються теми з 24 мелодій, кожна з яких відповідає певному часу. В результаті всіх цих нестандартних підходів і надбань дзвіниця стала чимось більшим ніж просто собі вежа з відкритим ярусом для дзвонів. Це і церква, й музей, і культурно-духовний центр. 
   Обговорення проекту відтворення самого собору було тривалим і часом емоційним – точилися суперечки щодо фундаменту. Дослідники й реставратори зійшлися на рішенні – перекрити рештки собору, що власне і являють собою стародавню пам’ятку, плитою, на якій і зводити нову будівлю. Над існуючими фундаментами собору влаштували монолітну залізобетонну плиту, яку “посадили” на понад 200 паль, що передали навантаження на надійні шари ґрунту. Плита не спирається на давні стіни, у ній залишено отвори для музеєфікації певних частин собору й забезпечено можливість доступу майбутніх дослідників до первісних стін чи фундаментів, як це передбачають міжнародні хартії з охорони пам’яток. Стіни, стовпи, арки та склепіння собору, згідно проектних вимог, виконувались з високоякісної мукачівської цегли, зовні стіни отиньковувались і прикрашались ліпним декором.
   Невід’ємною деталлю декору собору була постать Св. Архангела Михаїла на головному фронтоні західного фасаду. Цей яскравий твір бароккової доби середини ХVІІІ ст. дивним чином вдалося зберегти. Перед самим руйнуванням собору горельєф було демонтовано, але, на щастя, не відправлено на переплавку. Зараз відтворений Архангел Михаїл зайняв належне місце.
    У зв’язку з відтворенням комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря особливе місце займає реконструкція Софійського і Михайлівського майданів. В результаті її проведення, були відновлені візуальні зв’язки могутніх домінант Михайлівської і Софійської дзвіниць.
   Тим часом історики, архітектори, реставратори і художники обговорювали питання внутрішнього оздоблення собору, який в усі часи славився своїми дивовижними розписами. У палких дискусіях було прийнято рішення – центральну частину храму відтворити у стилістиці ХІІ ст., поєднавши мозаїки і фрески, а у Варваринському і Катерининському приділах ХVІІІ ст. розписи будуть в стилістиці українського барокко – періоду розквіту храму.
   З 1998 р. в соборі тривала відповідальна, кропітка робота – поетапно, крок за кроком, кращі вітчизняні майстри під керівництвом І.Дорофієнко, І.Тоцької, Л.Тоцького, О.Мамолат відтворювали унікальні й величні мозаїки. В головній бані собору (склепіння, барабан, паруси) і в головному вівтарі розмістили мозаїки, інші частини собору розписали в техніці “кейм”, де в давнину була фреска та олійне малювання.
   До 2000-ліття Різдва Христового будівництво всього комплексу монастиря було завершено – і перлина української архітектури, Михайлівський Золотоверхий, постав на мальовничих дніпровських пагорбах, осяяний позолотою бань і хрестів. В усій своїй красі тепер стоїть собор, завдяки якому і сам Київ звично зветься золотоверхим.