Україна в усі часи славилася своїми святинями, а Київ поряд з Єрусалимом і Константинополем був для православних одним із святіших міст. У минулі століття сюди сходилися паломники з багатьох країн світу.
     На жаль, духовну спадщину українського народу спіткала тяжка доля. Святині гинули не лише від природних факторів і жорстоких війн, які хвилями заливали Україну, – політичні катаклізми початку ХХ століття, призвели до тотального знищення наших прадавніх храмів: велика кількість церков, величних соборів та монастирів була зруйнована, було втрачено духовне надбання нашого народу.
     Церква була безпосереднім втіленням національного духу, стійкості та самосвідомості, тож робилося все можливе для її знищення, адже “якщо відняти у нації її пам’ятки, то за якийсь час нація зникне”. За приблизними підрахунками, до кінця 1932 р. в Україні було закрито понад 1000 храмів (а в 1934-36 рр. – зруйновано 75-80% церков, які ще залишилися в Україні). У Києві, який протягом століть прикрашали сотні церков, лише в період 1919-1914 років було знищено близько 60 культових споруд. До того ж акцент робився на будівлях, виконаних у національних стилях, а також спорудах так чи інакше, пов’язаних з історією української державності часів гетьманів Петра Сагайдачного та Івана Мазепи.
     Нищення культурних цінностей, якими характеризуються 20-30-ті роки минулого століття, завдали невідшкодованих збитків українській культурі. За браком документів сьогодні важко уявити і осягнути справжні масштаби тієї трагедії у житті нашого народу, трагедії його та всієї світової культури загалом.
    
     В Україні та Києві, зокрема, творило багато поколінь архітекторів. На щастя, працю і талант багатьох з них нащадки можуть оцінити й нині. Аби не повторити помилок минулого, ми маємо виховувати в собі почуття відповідальності за збереження національної спадщини народу, гордості за творені віками культурні цінності, без цього, як довів час, навіть найкращі закони, найщедріше фінансування не вбережуть нас від вандалізму, варварства і духовної деградації.
     Тоді й настане час, коли варварська рука дикунів не буде підніматися на святині. Тож бережімо їх, тим самим зберігаючи собори душ наших!